Шукаймо світло в кінці реформи

Видання: Закон і Бізнес

Номер публікації: №20 (1422) 25.05—31.05.2019

Автор: ІГОР МАЙСТЕР, СУДДЯ ДОБРОВЕЛИЧКІВСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ, К.Ю.Н.

Одним з основних завдань судової реформи має бути забезпечення можливості звертатися до суду по захист. Проаналізуємо, чи реалізується цей принцип під час судової реформи, що триває з 2014 року, і чи свідчать її проміжні результати про гарантування громадянам права на справедливий, ефективний судовий розгляд із дотриманням верховенства права та закону.

І складніше, і витратніше

Головним пріоритетом реформи називається очищення суддівського корпусу. Вона ще не завершена, проте наслідки є вельми відчутними для суспільства та кожної людини, оскільки очевидними є як певні здобутки, так і суттєві недоліки та прорахунки.

На жаль, окремі політики та деякі ЗМІ реформування судової системи позиціонують як найнеобхідніший крок, без якого неможливі розвиток України та її прямування до ЄС. І очищення суддівського корпусу від непрофесійних та корумпованих суддів стало гаслом, що забезпечує підтримку політичного популізму з боку певних осіб. Утім, найвагомішим досягненням реформи у сфері правосуддя у демократичній державі має бути забезпечення захисту права людини на справедливий і публічний розгляд справи незалежним судом упродовж розумного строку.

Важливим етапом такого реформування є гарантування доступу до правосуддя. Свого часу професор Микола Ясинок зазначив, що доступ до правосуддя визначається не лише матеріально-правовими, але й фінансовими можливостями особи, а також тими умовами, які створює законодавець, висуваючи певні вимоги до форми і змісту процесуальних документів, оплати судового збору, вартості правової допомоги та в разі необхідності — експертних висновків.

Так, наприкінці 2017 року були внесені зміни до процесуального законодавства, які стали найбільш масштабними за останні кілька років. Нові редакції процесуальних кодексів містять нові поняття, передбачають нові інструменти та процедури. Внаслідок цього судочинство стало складнішим і витратнішим. У той же час усунення проблем процесуального законодавства не вирішує питання доступу до правосуддя.

Також непомірним для простих людей став і судовий збір. У майнових спорах його розміри для більшості громадян є просто захмарними. Для прикладу наведемо таку поширену категорію справ, як поділ майна подружжя, зокрема квартири. За подання позовної заяви у такій справі з 1 січня 2019 року доводиться сплачувати 1% ціни позову, але не більш як 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (з 1.01.2019 — 1921 грн.), тобто не більш ніж 9605 грн. Зазвичай у таких справах предметом спору є квартири, будинки, земельні ділянки, а тому з огляду на ціни на нерухомість в Україні позивачу доводиться сплачувати максимальний розмір судового збору. І це при мінімальній зарплаті на рівні 4173 грн. і середній зарплаті близько 9429 грн. (згідно зі статистичними даними за лютий 2019 року).

Ці цифри свідчать про те, що більшість громадян не в змозі звертатися до суду через свою неспроможність сплатити судовий збір.

Істотний кадровий голод

Крім того, особа, яка звертається до суду та сплачує судовий збір, має право на отримання своєчасних та якісних послуг у сфері правосуддя, а з цим також є проблеми.

Так, реформа 2014 року призвела до масового звільнення суддів: їхня кількість з 2013-го зменшилася на 3,2 тис. Крім того, планується масштабне штатне скорочення суддівських посад при реорганізації судів першої інстанції. Станом на початок 2019 року вакантними в Україні є майже 2000 посад суддів, ще 1200 — не здійснюють правосуддя через закінчення п’ятирічного строку, на який вони були призначені, внаслідок незавершення кваліфікаційного оцінювання та з інших причин.

На початок 2019 року за штатної чисельності 7200 одиниць оцінювання успішно пройшов 2151 діючий суддя, не завершено цю процедуру щодо 3192. Станом на 1.04.2019 із 5285 працюючих суддів лише 4128 мають повноваження на здійснення правосуддя. Отже, наслідком судової реформи є істотний кадровий голод.

Так, у Кіровоградській області — в Новоукраїнському районному суді — троє суддів без повноважень, один звільнився, працює лише один. У Добровеличківському — один звільнився, один — без повноважень, працює один суддя за наявності 4-х штатних посад. У Долинському — троє суддів звільнились, один —  без повноважень, працює один при 5 штатних посадах. У Вільшанському — один працює і один без повноважень при 3-х штатних посадах.

Як наслідок, один суддя розглядає цивільні, адміністративні та кримінальні справи, а також виконує повноваження слідчого судді. При цьому клопотання розглядає в будь-який час доби з огляду на стислі процесуальні терміни. Також є багато судів, в яких узагалі немає суддів, зокрема у Полтавській, Рівненській, Черкаській, Тернопільській, Івано-Франківській, Дніпропетровській та Донецькій областях.

Надмірне навантаження і доступ до суду

Наявність істотних кадрових проблем зумовлює зростання кількості справ. Так, відповідно до офіційної інформації, наданої Радою суддів у 2018 році, на розгляді у судах усіх інстанцій перебувало близько 3,9 млн справ. У судах першої інстанції розглядалося понад 3,3 млн справ. Кількість розглянутих справ збільшилася на 369 тис. порівняно із 2017-им. У порядку кримінального судочинства розглянуто 132 тис. проваджень та 1090 тис. інших матеріалів.

Фактично суддя першої інстанції слухає близько 120 справ на місяць, тобто 5 справ кожного дня. І це при тому, що від судді вимагається ретельне вивчення матеріалів. Ці статистичні показники не враховують нерівномірності навантаження.

Крім того, у найближчому майбутньому судді мають працювати в укрупнених новостворених окружних судах, де значно скоротяться штатні суддівські посади. Такі укрупнення змусять людей діставатися в інші райони для звернення до суду та участі у справі.

Проте принцип доступності правосуддя означає, крім іншого, розумну територіальну віддаленість судової інституції від кожної особи, яка проживає чи перебуває в межах її юрисдикції. Так, сьогодні є 663 місцеві загальні суди, а після укрупнення їх залишиться близько 270. Це поглибить проблеми доступу до правосуддя та порушення строків розгляду, оскільки навантаження на кожного суддю збільшуватиметься з огляду на кількість людей у певному окрузі з розрахунку на скорочену кількість штатних суддівських посад.

Враховуючи викладене, доводиться констатувати, що особа не може бути задоволеною наданими послугами, якщо її незначна справа розглядається понад рік через завантаженість судді. Отже, є потреба у збільшенні штатної чисельності суддів та детальнішому вивченні питання щодо судової реформи загалом, виходячи з необхідності захисту прав та інтересів людини.

Така ситуація зумовлює порушення демократичних принципів здійснення правосуддя та посилює недовіру суспільства до суду, а також деформує правосвідомість громадян, для якої характерно ігнорувати вимоги закону.

Шляхи зміцнення незалежності

Також метою судово-правової реформи є формування незалежної судової влади з високим рівнем довіри суспільства. Для реалізації цього задуму необхідно забезпечити недоторканність, незалежність та безсторонність суддів, а також вжити заходів для зменшення тиску на них.

Слід погодитись із думкою, висловленою Андрієм Портновим в інтерв’ю «ЗіБ», з приводу того, що на законодавчому рівні необхідно чітко закріпити недоторканність судді саме в частині його суддівської діяльності. Якщо суддя усвідомлюватиме, що за винесене рішення його не намагатимуться звільнити з посади, не запускатимуть десятки механізмів тиску на нього, починаючи від оцінювання і закінчуючи кримінальним переслідуванням, він на перше місце ставитиме суспільну значимість, справедливість, власну репутацію. Арбітрами мають ставати судова практика, юридичні ЗМІ, експерти, вищі судові інстанції, але точно не ті, хто має додаткові важелі впливу на суддю. Відсутність такого зовнішнього втручання лише сприятиме розвитку судової системи, робитиме її більш незалежною.

Важливим фактором для формування незалежного та безстороннього суду є вжиття низки превентивних заходів, а саме:

• обмеження позапроцесуального спілкування судді зі сторонами та запровадження електронного обміну інформацією між сторонами і судом на всіх етапах процесу;

• наявність охорони та відеонагляду;

• обмеження доступу до кабінету судді шляхом установлення автоматичної пропускної системи з іменними картками;

• гарантування особистої безпеки судді, його сім’ї та житла.

Крім того, важливим елементом безсторонності та незалежності судді є потреба на законодавчому рівні заборонити засобам масової інформації, активістам, іншим особам чинити під час розгляду справ тиск на суд.

У свою чергу, для сторін процесу необхідно визначити етичні правила поведінки, а також заборонити присутнім у засіданні брутально висловлюватися на адресу суду та судді або демонструвати у непроцесуальний спосіб свою позицію.

Крім того, слід усунути умови, які призводять до значного навантаження на суддів. Також неприпустимою має бути відсутність засобів для виконання обов’язків (наприклад, брак обладнання або залів судових засідань), що загалом впливає на строки розгляду справ та якість виконання професійних обов’язків. Адже це також можна вважати елементами впливу на суддівську незалежність.

У ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначений стандарт незалежного та неупередженого суду. Європейський суд з прав людини вказав, що загальна формула вимагає незалежності суду від виконавчої влади та сторін. У рішенні у справі «Морріс проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ пояснив, що суд має бути суб’єктивно вільним від особистої упередженості чи необ’єктивності, а також безстороннім з об’єктивного погляду, для чого він має надати істотні гарантії або виключити будь-які обґрунтовані сумніви стосовно цього.

Формування єдиної практики

Спілкування з колегами свідчить, що багато суддів переймаються, чи не будуть їхні рішення скасовані. Таку тенденцію можна сприймати по-різному, але доводиться констатувати наявність у судовій системі певної ієрархії. Саме позиція вищого суду переважає, і суддя здебільшого приймає рішення виходячи з правової позиції вищої інстанції.

Загалом з огляду на історію розвитку судової системи України та інших держав можна дійти висновку, що формування єдиної практики через призму правових позицій не є обставиною, що дискредитує судову систему. Але коли діяльність судді стає повністю залежною від правових позицій вищої інстанції, то виникають певні запитання.

Чи не суперечить прийняте відповідно до правової позиції Верховного Суду рішення принципу незалежності та безсторонності судді, а також принципу верховенства права? Чи не стає суддя нижчої інстанції «шаблонним суддею»? Чи відповідають усі правові позиції ВС, які беруться за основу в конкретному спорі, практиці ЄСПЛ?

Разом з тим позитивним є те, що правові позиції ВС таки зменшують ризики зловживань при постановленні рішення. Вони сприяють виробленню єдиної практики та змісту правозастосування, роблять передбачуваною позицію судової системи загалом, зменшують вірогідність помилки. Тому судді необхідно шукати баланс між його баченням, внутрішнім переконанням та передбачуваністю правозастосування для учасників процесу.

Отже, управління правосуддям через формування правових позицій має велику кількість беззаперечних переваг, що виключає відмову від такого ефективного інструмента в майбутньому.

Формування довіри

Важливим індикатором рівня довіри суспільства до судді є його доброчесність, принциповість та порядність. Суддя як людина, яка знає, що громадяни цінують її саме за порядність та суддівський авторитет, розумітиме необхідність збереження ділової репутації та авторитету. Якщо суддя вчиняє дії, що ганьблять його статус, у тому числі корупційні, то громадяни, адвокати та інші учасники процесу сприйматимуть його як недоброчесну людину, при цьому нівелюються всі його професійні здобутки.

ЄСПЛ у рішенні від 26.10.84 у відомій справі «Decubber v. Belgium» зазначав, що «навіть видимість може бути важливою», тому «правосуддя повинне не тільки чинитися, необхідно також, щоб було видно, що воно чиниться». Кожен суддя повинен усвідомлювати, що саме від його поведінки залежить рівень довіри суспільства до судової системи. Певні прояви поведінки, які є прийнятними для пересічних людей, можуть бути забороненими для суддів, а окремі — можуть справляти таке враження, яке завдасть шкоди авторитету судової влади.

Також відповідний рівень довіри суспільства до судової системи формує професійна добросовісність та своєчасність виконання обов’язків суддею. Тому доцільно було б запровадити загальну рейтингову електронну базу щодо кількості нерозглянутих справ, розглянутих із порушенням строків, а також скасованих і змінених рішень у співвідношенні із рівнем навантаження за категоріями справ. Така електронна система допомогла б з’ясувати професійну добросовісність судді, а також уможливила б формування єдиних та зрозумілих підходів до притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за показниками його роботи. Причому кожен суддя повинен мати доступ до такої системи, аби аналізувати свої показники і порівнювати з іншими. Таку систему доцільно запроваджувати тільки за умови вирішення питання щодо належного кадрового забезпечення та помірного навантаження.

Позитивною тенденцією до зміцнення системи правосуддя та довіри до суду є поліпшення взаємодії суду зі ЗМІ та громадськістю. Однак такі зв’язки повинні налагоджуватися винятково за узгодженої регламентації, щоб упередити будь-який тиск на суд чи суддю.

Важливим запобіжним механізмом для недопущення зниження довіри до судової системи є ефективна боротьба антикорупційних органів із суддівською корупцією та притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб. При цьому для запобігання та протидії суддівській корупції необов’язково зводити реформу до тотального звільнення суддів. Ефективна боротьба полягає в грамотній роботі антикорупційних органів, публічному декларуванні майна, доходів та витрат суддів, наявності атмосфери нетерпимості до будь-яких корупційних проявів серед суддів та інших працівників суду.

Не словом, а ділом

Отже, з одного боку, спостерігається бажання влади розповідати про наявні проблеми. Але на практиці все зводиться до того, що людина як носій прав та свобод не відчуває покращення у сфері правосуддя, не може своєчасно, якісно захистити свої права через відсутність належних умов та засобів. Як наслідок, людина відчуває себе знеціненою, зневірюючись у справедливості, у своїх правах, які дуже часто невиправдано обмежуються.

Люди не повинні відчувати на собі ці обмеження, а твердження, що судова реформа — в процесі і потрібно ще якийсь час «потерпіти», лише доводить небажання покращувати ситуацію, що триває вже понад 3,5 року. Зараз невидно світла в кінці реформеного тунелю — стратегії покращення правосуддя з позиції захисту прав та інтересів людини.

Отже, забезпечення незалежності судді, доступ до справедливого правосуддя для кожного та ефективний судовий розгляд у розумні строки є передумовами високої довіри суспільства до вітчизняної Феміди та констатацією позитивного ефекту від проведених реформ у цій сфері.