Про судову практику Верховного Суду в справах щодо виконання судових рішень розповіла суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Олена Калашнікова в рамках Всеукраїнського семінару для суддів адміністративних судів «Судовий контроль за виконанням рішень судів», який провела Національна школа суддів України 14 вересня 2022 року.

Як зазначила тренер, те, що людина отримала рішення суду на свою користь, ще не є запорукою відновлення порушеного права, оскільки примусити боржника виконати судове рішення досить складно з низки причин. Нерідко суб’єкти владних повноважень, програвши справу по суті в суді, оскаржують очевидне справедливе рішення до останньої судової інстанції. Боржники всіляко ухиляються від його виконання, чинять супротив виконавцям, зокрема шляхом безпідставного оскарження акта державного або приватного виконавця.

Олена Калашнікова нагадала, що у 2016 році були внесені зміни до Конституції України щодо правосуддя, які зумовили появу нових підходів до застосування принципу обов’язковості виконання судового рішення, зокрема, під час вирішення публічно-правових спорів. Так, Конституція доповнена ст. 129-1, яка визначає: «Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд». Таким чином, до суддів підвищені вимоги в частині контролю за виконанням судового рішення, яке він постановлює.

Під час вирішення спорів про судовий контроль за виконанням рішень нагальним є те, щоб цей контроль спрямовувався саме на виконання судового рішення, а не був формальною оцінкою дій або бездіяльності виконавців. На підтвердження цього є позиція, викладена в постанові КГС ВС від 28 травня 2019 року у справі № 905/2458/16, де вказано, що принцип обов’язковості судового рішення та визначений процесуальним законодавством обов’язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов’язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин, враховувати, сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі судом) виконанню остаточного судового рішення чи навпаки – перешкоджає такому виконанню.

Також було акцентовано, що виконання судового рішення є прямим обов’язком боржника за ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження». Тому за наявності будь-яких сумнівів з приводу правомірності чи неправомірності вчинення виконавцем певних дій останні підлягають оцінюванню судом з погляду їх спрямованості на забезпечення виконання остаточного судового рішення.

Ефективність правосуддя – це, зокрема, й ефективна система виконання судового рішення, що є основною метою правосуддя. Через це наявність дієвих інструментів стимулювання виконання – важливий елемент ефективності механізму судового захисту порушених прав, наголосила суддя.

Вона пояснила також, що допоки рішення суду не виконано, дії державного або приватного виконавця не можуть бути визнані правомірними. Належним доказом вжиття всіх передбачених законом заходів примусового виконання рішення суду (ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження»), що свідчить про повноту виконавчих дій, є повне виконання рішення суду. У постанові від 20 січня 2021 року у справі № 619/562/18 колегія суддів КЦС ВС  визнала бездіяльність державного виконавця неправомірною з огляду на те, що боржник самостійно не виконував рішення судів, а державний виконавець не вчиняв виконавчих дій протягом двох років (до повернення виконавчого документа). Тобто державний виконавець під час вчинення виконавчих дій допустив порушення частин 1, 4 ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім цього, Олена Калашнікова звернула увагу на постанову в справі № 160/3407/19, у якій колегія КАС ВС висловила правову позицію щодо розуміння  вимог ч. 4 ст. 16 Закону України «Про виконавче провадження», в якій ідеться про представництво сторін у таких спорах.

Щодо строків звернення до суду з позовом у цих справах, то в ст. 287 КАС України встановлено найкоротші терміни. А саме: у 10-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів; у 3-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Така справа вирішується судом протягом 10 днів після відкриття провадження у справі. Апеляційні скарги на рішення в таких справах подаються протягом 10 днів з дня їх проголошення. Суд апеляційної інстанції розглядає справу в 10-денний строк після закінчення строку на апеляційне провадження.

Тренер зауважила, що питання стосовно юрисдикції спорів за участю виконавця значною мірою врегульовані практикою Великої Палати Верховного Суду, який за час своєї діяльності сформував критерії щодо належної судової юрисдикції таких спорів. Міністерству юстиції України доцільно узгоджувати практику виконавців із судовою практикою для того, щоб запобігти порушенням прав учасників виконавчого провадження, які в подальшому відновлюються в судовому порядку. Для ознайомлення суддя рекомендувала постанову ВП ВС від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 щодо належності справ до юрисдикції адміністративних судів, а також постанову ВП ВС від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц щодо юрисдикції справи за скаргою на рішення, дії та/або бездіяльність державного виконавця або посадової особи при виконанні зведеного виконавчого провадження, у складі якого виконуються рішення судів різних юрисдикцій та/або різних органів. Звернула увагу й на постанову від 12 вересня 2018 року у справі № 461/5045/16 стосовно юрисдикції справи про оскарження рішень посадової особи ДВС при розгляді звернень, поданих у порядку Закону України «Про звернення громадян».

Суддя також вказала, що відповідно до практики ВС визнання місця виконання виконавчого документа щодо фізичної особи – боржника має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання такого боржника (справа № 380/9335/20).

Що стосується порядку розрахунку виконавчого збору, то після 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору розраховується не від суми фактичного стягнення, а від суми, яка підлягає стягненню (справа № 640/23271/21).

За інформацією Верховного Суду